Все те сталось давно,
Дуже сталось давно,
В королівстві морської землі:
Там жила, там цвіла
Та, що завжди була,
Завжди звалася Аннабель Лі.
Едгар По
Передмова
Анабель, білява й тендітна, виглядала зовсім юною. Та в очах її синьосірого "джинсового кольору" вже почало западати розчарування, що з роками спідкає кожну думаючу, а надто творчу людину.
Маючи з дитинства мрійливо-вразливу вдачу, Анабель часто плакала, а найбільше від образи на світ за те, що йому й гадки немає до її переживань, які вона часто й сама не могла собі пояснити. Допомагали малюнки та вірші, вірні її супутники, яким довіряла вона свої почуття і написала їх досить багато, поки обмірковувала й аналізувала життя, що її оточує. Її таємний внутрішній світ був надто великим, щоб вона могла отак запросто в ньому розібратись, тому з часом протиріч ставало все більше і кожне з них створювало нову грань її нервово-поетичної особистості.
Кожна думка Анабель і кожне її нове враження були надзвичайно важливими не лише для неї, але й для всього Всесвіту, в цьому вона була глибоко переконаною, а тому почала писати свій перший щоденник, який невдовзі спалила, вирішивши, що він стане надто ласою знахідкою для того, хто зуміє відчинити нехитрий маленький замочок, під яким по-дитячому довірливо ховала вона свої таємниці.
Відтоді потаємні думки Анабель вільно ширяють, мов дикі птахи, горді, неприборкані, ніяким чином не впорядковані і не загнуздані...
